Політика

Заголовки на зразок «ТОП–5 суконь Верховної Ради» трапляються у ЗМІ частіше, ніж обговорення робочих досягнень політикинь. Жінок, навіть при владі, часто оцінюють за зовнішністю. Чому так? Як відрізняється ставлення до жінок у політиці нині і сто, п’ятсот, тисячу років тому? Як змінювався дрес-код політикинь на довгому шляху жінок до виборчого права? Як жінки використовували свій зовнішній вигляд — коли одягали чоловіче вбрання, а коли, навпаки, стратегічно підкреслювали свою жіночність? Про це далі в статті. Хоча вона про моду, але насправді це крок до заголовків «ТОП–5 законопроектів, ініційованих жінками».

Концепція "gender backlash” (що можна перекласти як «опір гендерним перетворенням») охоплює діяльність великої кількості локальних ініціатив, які пропагують ідею, що традиції важливіші за рівність. У багатьох випадках з’ясовується, що ці групи з’являються та підтримуються як впливовими організаціями, які мають на меті дискредитувати Європейський Союз як місце морального розпаду. Авторки цієї публікації дуже стурбовані поточною ситуацією з гендерною рівністю в Центральній та Східній Європі, але так само дають причини сподіватися на краще. 

Нині майже не говориться про реалії праці жінок усередині партій та про труднощі, з якими стикаються жінки, котрі щойно починають будувати політичну кар’єру. А це знаковий перехідний період, коли жінка робить великий крок уперед, щоб стати активною і перспективною політикинею, коли вона робить життєвий вибір — розвивати кар’єру в партії і балотуватися на виборах. І сьогодні, напередодні парламентських виборів, якраз дуже важливо, щоб міжнародні партнери, преса і громадськість відволіклися від «суперзірок» політики та «історій успіху» і звернули увагу на брутальні реалії, у яких доводиться виживати активним і прогресивним партійним діячкам.

Дослідження присвячене наслідкам економічної кризи 2014 р. та урядової політики жорсткої економії для життя жінок в Україні, зокрема, жінок зі структурно непривілейованих груп. Проаналізовано реальну соціально-економічну нерівність чоловіків та жінок, тенденції до знецінення репродуктивної праці, зміни в доступі жінок до «продуктивної» праці та вплив інфраструктурних урізань на гендерну нерівність у країні. Окреслено реакції феміністичної спільноти та надано рекомендації для лівих акторів.

У 2013 році в Україні нарешті було ухвалено гендерну квоту в 30 %, яка на виборах 2014 року не дала сподіваних результатів, адже не передбачала ні відповідних санкцій, ні чіткого місця кандидаток у прохідній частині списку. Доти в країні було вже з десяток спроб запровадити певні гендерні квоти, але всі вони не мали успіху. Як ставиться до гендерних квот українське суспільство порівняно з політиками? Що важливо знати про гендерні квоти, щоб вони спрацювали? Який є міжнародний досвід і класифікація квот як позитивних дій щодо залучення жінок у політику?

«Але це ж очевидно! — не припиняв дивуватися мій друг зі Швеції. — У вас близько 54 % населення — жінки. Отже, і в парламенті, і в усіх інших органах влади їх має бути набагато більше, ніж тепер». Для тих, кому не очевидно, чому в керівних органах має бути не менше як 50 % жінок, авторка зібрала статистику та основні аргументи на користь участі жінок у політиці на всіх рівнях ухвалення рішень.

Чи збігається державна незалежність України з незалежністю жінок? З кінця ХІХ століття українки в Російській і Австро-Угорській імперіях активно боролися за можливості самореалізації і вибороли виборчі права в буремні роки після Першої світової війни. Як реалізували свої політичні права жінки в УНР, ЗУНР, міжвоєнній Польщі і Радянській Україні? Який спадок дістався жінкам у 1990-х? Які висновки можна зробити з історії тривалістю у 100 років і кілька державних утворень та що відбувається сьогодні?

Чи враховують українські партії інтереси жінок як виборців? Чи працює у нас представницька демократія, коли політичні сили реально представляють інтереси різних груп населення? Громадська діячка, мама і підприємниця Настя Мельниченко прочитала програми партій прохідних парламентських політсил і доходить наразі невтішних висновків.

Цей текст було оприлюдено на Vector media. Гендер в деталях ділиться ним із дозволу редакції.  Говорити про війну як про особистий досвід непросто. Для “вдалої” розмови “про це” має збігтися чимало факторів: час, місце, люди, готовність говорити й чути. Більшість жіночого досвіду війни не проговорюється. Так, ми знаємо про жінок-героїнь, які беруть безпосередню участь у військових діях чи про безстрашних волонтерок, які під обстрілами вивозили людей з Донбасу чи допомагали фронту. Але поруч з ними існують також жінки, які живуть на прифронтовій території, жінки з непідконтрольних територій Донбасу, жінки-переселенки з дітьми й зі своїми щоденними турботами. Якась з них починала нове життя зовсім недалеко від рідних міст і сіл, а комусь довелося поїхати в інший кінець країни. Конфлікт вплинув на їхні плани, змінив звичний уклад життя, загострив наявні страхи та непевності. Здається, їхня буденність залишилась непоміченою, не суттєвою і неважливою.

Історія доступу українських жінок до влади складна і нелінійна. Те, що було можливим для княгині в Київській Русі — регентство при малолітньому сині (а по факту управління державою), стало недоступним жінкам у добу Козаччини. Потужну першу хвилю фемінізму, яка сформувала багатотисячні жіночі товариства в ХІХ столітті, добилася доступу до освіти і виборчих прав для жінок, привела їх у керівні органи новопосталих після 1917 року державних утворень, у радянський час було відкинуто й забуто. Український націоналізм із 1960-х років вибудовував свої гендерні ідеали на протиставленні радянським деклараціям про жінку як рівноправну трудівницю, а відтак приготував для жінок гетто з виховання дітей і турботи про культурну спадщину. Чого вчить нас ця історія на початку ХХІ століття? Чи зможуть жінки повноцінно реалізувати владу, за яку їхні попередниці боролися протягом тисячі років?